Катерина Маркуш: "Бути вчителем — це велике мистецтво!"

Катерина Маркуш переконана, що бути вчителем — це велике мистецтво! Адже вивести «в люди» бодай одну дитину не так вже й просто! А коли їх маєш 24 або 36 в одному класі?! Дитячі душі - як пластилін, каже педагог. Тому завдання вчителя — не поранити їх. Кажуть, що вчитель на уроці мусить бути і актором, і режисером, але при цьому не перегравати. Бо діти відчувають фальш у стократ сильніше, ніж дорослі. Отож, яким буде нинішнє підростаюче покоління? Чим відрізняються школи радянська та українська? Чого не вистачає останній? Про це і не тільки напередодні Дня вчителя розмовляємо з Катериною Маркуш.

— Катерино Євгенівно, ви працюєте в школі майже півстоліття. Як сталося, що обрали собі фах учителя, адже, знаю, мали всі шанси вступити в аспірантуру? Не шкодуєте тепер?

— Наступного року виповниться 50 літ, як уже вчителюю (посміхається). У   1958 році закінчила хімічний факультет Ужгородського державного університету з відзнакою. Запрошували в аспірантуру, і на руках уже мала туди рекомендацію. Але на той момент я була одружена, і мій чоловік уже вчився в аспірантурі. Так ось, сіла і подумала, що двох науковців в одній сім'ї забагато. Комусь треба і дітьми займатися. Вирішила - піду в школу. Тим більше, що в мене і мама, і бабця теж вчителювали. Цікаво, що ніхто з моїх однокурсників випробування школою не витримав. Всі залишили її відразу, як тільки-но відпрацювали три роки за направленням.

— Невже і в ті, радянські часи, професія вчителя була незатребувана інепопулярна?

— А коли вона була популярною? І коли вона була добре оплачуваною? Я щось не пригадую таке ні за радянських часів, ні тепер. Це один бік медалі. Інший вам теж відомий: ви придивіться хоча б до ужгородських шкіл і не побачите там майже жодного молодого чоловіка-вчителя. Чоловіки довго в школі не затримуються, бо за ті копійки не можуть прогодувати сім'ю! У школи нині переважно жіноче обличчя. Залишилися хіба ті,

хто справді вважає, що це є їхнє покликання, або ж недалеко до пенсії. Найгірше, що школу залишають і ті, які в перспективі могли б стати хорошими вчите-лями-спеціалістами. Це боляче!

— Для багатьох своїх учнів ви — взірець учителя. Як домогтися довіри дітей?

— Треба їх любити і свою роботу також. Бо школярі відчувають, котрий учитель з ними щирий, а котрий - ні. А ще їх не можна ображати. Вони дуже чутливі до несправедливості. З ними треба бути чесними до кінця. З ними треба вміти подружитися, але не дозволити перейти межу. Мені здається, що дуже важливо, щоб учитель щодень власним прикладом показував, як треба сумлінно та відповідально ставитися до своїх обов'язків. Бо знання знаннями, вони безперечно потрібні, але що з того, коли людина розумна, освічена і водночас непорядна і нелюдяна?

— Інколи дітей треба навіть і покарати. Ви особисто робили це?

— Якщо треба було карати, то карала, і не тільки учнів у школі, але і своїх власних дітей удома.

Взагалі наша українська школа дуже мало має форм покарання. Вчителям нерідко доводиться самим вигадувати, як це грамотно зробити. Карати двійкою? Для тих, хто погано вчиться, цей спосіб неефективний. Двійкою можна покарати хорошого учня, відмінника. Як я караю? Якщо мій учень не виконав домашнє завдання, тоді залишаю його після уроків. Якщо під час уроку порушував дисципліну, тоді він залишається на перерві в класі і розв'язує задачі. На жаль чи на щастя, у наш час за неуспішність ще нікого зі школи не виганяли. Але які є методи впливу на таких школярів? Хіба що розмова з батьками? Але не завжди і це допомагає, бо і батьки бувають різні. Вони дуже часто забувають про своїх дітей. Відкуповуються від них дорогими подарунками на кшталт мобільників, комп'ютерів. Краще б щодня спілкувалися з ними хоча б по п'ятнадцять хвилин, і результат був би кращий. Батьки сьогодні стали менше займатися вихованням своїх нащадків. Деяких з них не цікавить внутрішній світ дитини, що болить, які проблеми, чим живе, з ким товаришує і т.д.

— У вас за плечима - великий педагогічний досвід і життєвий теж не менший. Скажіть, школа «вчора» і школа «сьогодні» відрізняються сильно?

—  У радянській школі мені дуже не подобалося те, що вона була дуже заполітизована. Вчили дітей говорити не те, що думають. Це в основному стосувалося питань державного устрою та політики. Але мушу відзначити й таке, що в радянській школі було багато позитиву. Найголовніший - порядок і дисципліна у всьому. Радянська школа давала хороші знання. Нині, коли маємо демократію, зрозуміла, що наші школярі не правильно собі трактують це поняття. Бо демократія не означає безлад, як вони думають. Дисципліна і порядок мають бути навіть і в демократії. Раніше всі прагнули до знань і вчилися, здобували вищу освіту...

— Тобто сьогоднішнє покоління дітей розкутіше і без комплексів?

— Це тому, що нині недостатньо уваги приділяють патріотичному вихованню в школі та, на жаль, і в державі. Пригадую, як колись зі своїм чоловіком поїхали у Краків. Мене приємно вразило, як багато було різновікових груп, від малечі до студентів, на ексукрсіях. Запам'яталося, як багато уваги звертали екскурсоводи на виховання в дітей патріотизму, гордості за свою країну, її історію. Водночас мені було боляче, що у нас цим питанням приділяється значно менше уваги.

— Катерино Євгенівно, з Днем учителя вас прийдуть вітати і ваші колишні вихованці. Ким вони стали для вас?

—Перші два роки, після закінчення вузу, я працювала і вчителем, і вихователем у школі-інтернаті. Саме там навчилася цінувати дітей не тільки за рівнем знань, але ще й за їхню світлу, чисту, правдиву душу. Чим більше спілкувалася зі своїми вихованцями, переймалася їхніми проблемами, раділа і пишалася їхніми радощами та успіхами, тим сильніше розуміла, що вони — частинка мене. Згодом, коли вже перейшла вчителювати у загальноосвітню школу №1 ім. Т.Г. Шевченка, мені дуже бракувало тієї духовності і близькості спілкування з ними. Бо чим більше спілкуєшся з учнями, тим ближчими і ріднішими вони тобі стають. Мені завжди найважче і дуже боляче було прощатися зі своїми випускними класами. Все собі думала, що в мене вже більше ніколи не буде таких золотих, дорогих і сонячних випускників. Але приходила у новий клас, і нові учні згодом теж ставали рідними і найдорожчими! Звичайно, на День учителя мене вітають і мої колишні учні, що особливо приємно. А ще деякі з них щороку впродовж

багатьох літ вітають мене із днем народження. Це так зігріває душу! Вдячність колишніх учнів, їхня любов і повага - найбільша нагорода для вчителя!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати